Нікуди не подітися від банальності, але на жаль – стратегічне розташування мальтійського архіпелагу в самому центрі середземномор'я визначило його історію, що складалася з безперервних воєн, завоювань і віднайдень примарної свободи. Мабуть, тільки найперші поселенці не мали клопоту з цим – принаймні, ніяких свідчень їхньої агресивності дотепер не знайдено. Згідно з переказом, це були сицилійські селяни, однак останнім часом все більша кількість істориків сумнівається в цьому, і причина цього у знаменитих мегалітичних храмах епохи неоліту і халколіту (4000-2000 років до н.е.).

Властиво, чому сицилійські селяни не могли побудувати їх? Отут думки розділилися. Річ у тім, що окремі кам'яні брили, з яких споруджені ці храми, досягають восьми метрів у довжину й важать десятки тонн. Як першопрохідники цивілізації могли переносити їх і зводити з них конструкції, які збереглися неушкодженими от уже 6000 років?! Звичайно, усе ще можна знайти прихильників «важелів» і «перекочування», але є також прихильники ідеї «іншої раси», людей-гігантів, недарма ж найдревніший зі збережених храмів (що вважається найдавнішою спорудою не лише на Мальті, але й на всій Землі) носить співзвучну назва – Гжантія (Ggantija).

Вперше Мальта була завойована фінікійцями близько 800 року до н.е. Заради справедливості варто сказати, що це не було завоювання у тому розумінні, як ми собі його уявляємо – з боями за кожен метр. Навпаки, фінікійці у пошуках нових територій висадилися на Мальті, що не мала на той час явних заступників чи вождів, і асимілювалися там. Фінікійці взагалі намагалися не конфліктувати з місцевими жителями, а тут, до того ж, населення перебувало в досить нерозвиненому стані, так що нові поселенці привнесли в життя островів якісь плоди цивілізації, наприклад, мальтійська мова виникла саме на базі фінікійської. Крім того, завдяки змішаним шлюбам, фінікійці стали етнічною основою мальтійських націй. Вони ж уперше й дали імена островам – Malet (укриття) і Gol (борт корабля).

До 500-600 років до н.е. Мальта перейшла до Карфагенян, вірніше – до фінікійської колонії Карфагена. Ці завойовники вже були куди більше жорстокими, ніж їхні попередники – людські жертвоприношення стали правилом. Крім того, у ті роки почалися набіги піратів, від яких місцевих жителів найчастіше не міг захистити навіть флот карфагенских галер.

Карфаген прагнув розширити сферу свого впливу на максимально можливу частину середземномор'я, чим входив у пряме суперництво із греками. Однак, Мальта залишалася «швейцарією» у цій суперечці, на її території уживались і ті й інші. Факт присутності значного числа грецьких родин на острові в цей період очевидний – археологи виявили не тільки грецькі монети й кераміку, але й велику кількість написів грецькою мовою. Загалом вважається, що даний період відкрив Мальту світові, мальтійці перестали жити в ізоляції, острови стали центром кораблебудування, судна, що пропливали повз, могли поповнити запаси продовольства, тому великий розвиток одержала й торгівля.

Але у 3-м столітті до н.е. Мальта вперше виявилася в самому центрі військових дій. Мова йде про Пунічні війни, що тривали більше ста років. У результаті першої, Мальта залишилася під управлінням Карфагена, але в 218 році до н.е. острова перейшли на сторону Риму. Спочатку ними управляли «з центру», але потім архіпелаг отримав свій власний уряд (вірніше – два уряди, тому що Гозо був автономним). Римляни ставилися до мальтийців як до союзників, а не як до переможеного народу, жителі зберегли свої традиції, мову й навіть – на деякий час – пантеон.

До цього часу великий острів носив назву «Меліт», а малий – «Гаулос». Вважається, що назва Меліт походить не від колишньої назви (Малет), а від римського слова Mel (мед), виробництвом якого славилися острова. З римлянами відбувається і зростання виробництва, у тому числі кораблебудування. Нові доки зводяться на місці сучасних St.Paul's bay, Burmarrad, Xlendi й Marsalforn. У цей же час стає постійно населеним острів Коміно.

Римляни заснували на Мальті і на Гозо два міста, які і до наших днів є перлиною обох островів – Мдину (тоді її назвали Меліта) і гозитанский Рабат (нині Вікторія).

Тепер про історію, що визначила життя островів на багато сторіч уперед, але – як тепер з'ясовується – цілком можливо, що її і не було насправді, а всі тодішні події є просто невірним тлумаченням Писання. Мова йде про аварію корабля, на якому подорожував св.Павло. У «Діяннях святих апостолів» (глави 27 і 28) згадується цей факт, так що подальшу розповідь супроводимо цитатами. Отже, «мальтійська» легенда говорить:

Апостола під арештом транспортували в Рим, щоб представивити його перед судом цезаря. Покинувши Кріт, судно збилося з курсу, потрапило в бурю, довго його мотало по Середземне морю, поки «у чотирнадцяту ніч, як ми віднесені були в Адріатичне море, біля півночі, корабельники стали здогадуватися, що наближаються до якоїсь землі" – 27,27. У результаті, їх прибило до берегів острова, після чого корабель сів на мілину, а подорожні («було ж усіх нас на кораблі двісті сімдесят шість душ» – 27,37) урятувалися всі до одного («й у такий спосіб усі врятувалися на землю» – 27,44). Багато сучасних путівників по Мальті говорять, що врятувався тільки сам Павло, але – імовірно – авторам ліньки було навіть заглянути до першоджерело.

«Урятувавшись же, ті що були з Павлом довідалися, що острів називається Меліт» – 28,1. А сучасні «дослідники» й «тлумачі» знають багато більше, ними була обчислена навіть коса (!), на яку потрапив корабель, перш ніж сісти на мілину – її назва Тал-Гацціни, район сучасного міста Qawra. Три дні Павло провів у будинку «начальника острова, на ім'я Публій» – 28,7. Потім тримісячний період життя апостола описується в Діяннях скромним «і робили нам багато почесті» – 28,10. Але це в Діяннях так написано, а всі ті ж «учені» уже все знають. Виявляється, після трьох днів Павло відправився в Мдину, де вилікував батька Публія (у Писанні сказано тільки, що «Павло ввійшов до нього» – 28,8, а не приїхав через половину острова), після чого призначив Публія першим єпископом Мальти й прожив дні, що залишилися до відплиття, у катакомбах. І ще, гозитанская версія говорить, що апостол висадився біля Марсалфорна й проповідував у сучасній Вікторії. Кожний тягне ковдру на себе. Таке враження, що відпливаючи, св.Павло залишив всіх мальтийцев християнами, незважаючи на те що до 4 століття християнство переслідувалося Римом, якому належала й Мальта.

З недавніх часів греки трактують рядки Діянь по-своєму, і це їм непогано вдається. Вони говорять, що Меліт – це тодішня назва одного із грецьких островів, навіть свята закочують не гірше мальтійських! Так що один Бог свідок як там було насправді.

Після поділу Римської імперії, Мальта відійшла до Константинополя. Про цей період історії (400-800 роки) відомо небагато, а достовірно говорити можна лише про поголовне прийняття християнства. У 836 році почалися набіги арабів, а в 870-м Мальта була завойована ними. На зміну християнству як державній релігії прийшов іслам, однак дотепер немає згоди в рядах дослідників щодо того, чи прийняли мальтійці іслам душею. Одні кажуть про повне неприйняття і життя в підпілля, інші – про явну прихильність до Аллаха та Магомета. Але факт залишається фактом – мальтійська мова увібрала в себе дуже багато від арабської мови. Вплив арабів виявився також у географічних назвах, які дотепер нанесені на карти островів.

Араби зміцнили фортецю Меліт, обнесли ровом і земінили назву на «Медіна». Гозитанська фортеця  також зазнала деяких змін. Крім назв міст, змінені були й назви островів – два більших стали називатися «Мальта» й «Аудеш» (Ghawdex – так до сих пір називається Гозо мальтійською мовою), а два маленьких отримали імена «Кеммуна» і «Філфа» (кемін і перець). Архітектурний вплив арабів також помітно дотепер – будинки кубічної форми із плоскими дахами, практично позбавлені вікон.

У 1091-м року Мальта була завойована норманами. Опанувавши Сицилією роком раніше, граф Роджер, піклуючись про південні кордони імперії, вирішив додати ще пару середземноморських островів. До того ж- вигнати сарацинів і відродити християнство. Усе були не так складно: араби були роз'єднані, практично не пручалися. Загалом, взявши владу й давши мальтійцям прапор (його кольори збереглися дотепер), Роджер Норманський благополучно повернувся на Сицилію. Система управління на островах змінена не була, та й араби не були вигнані в буквальному розумінні, тобто родини продовжували благополучно жити на островах і сповідувати іслам у своєму колі. В 1127 році Роджер Другий, син графа, повторно зайняв Мальту, результатом чого стало зміцнення норманнского панування – був призначений намісник, розміщені військові гарнізони, Мальта знову стала повноцінною європейською країною.

Коли вмер останній норманський король і не залишив спадкоємців, Мальта перейшла спершу до германського, а потім до французької та іспанської династій. У 1249 році германський імператор Фрідріх Другий остаточно вигнав арабів із всіх своїх територій, у тому числі й з Мальти. Однак, багато мусульман прийняли християнство і таким чином урятувалися й залишилися на обжитих територіях, проте, цю дату прийнято вважати моментом остаточної перемоги християнства на Мальті. Після Свевської династії імперією правив Карл Анжуйський (з 1268 року), а потім арагонці (1283 р.) і кастильці (1410р.). Мальта безпосередньо не входила до складу королівських володінь, нею довгий час управляли феодали – вірні васали Сицилійського королівства. Останнім з них був Гонсальво Монрой, якого вигнали з острова повсталі піддані. Король Альфонс П'ятий погодився на те, щоби жителі виплатили феодалові 30000 флоринів, після чого територія могла бути приєднана безпосередньо до королівства. Так і відбулося. Той же король дав чергове ім'я місту Медина, що неофіційно продовжує існувати дотепер, а в часи мальтійської залізниці кінцева станція носила саме таку назву – «Нотабілє» (що значить буквально «чудовий»).

У 1529 році імператор Карл П'ятий подарував Мальту Ордену госпітал’єрів Св. Іоанна, яких за 7 років до цього араби вигнали з Родосу й шукали собі притулок. У відповідь кавалери повинні були щорічно презентувати віце-королеві Сицилії сокола. На тім і порішили. У 1530 році нові хазяї прибули на острів, жителі зустріли їх неоднозначно – хтось був радий, тому що сприймав нових поселенців як додатковий захист від піратів, а хтось не дуже.

У кожному разі, кавалери Ордену не збиралися затримуватися тут надовго, вони усе ще сподівалися повернути Родос, однак доля розпорядилася інакше. Через кілька років примарна надія згасла й лицарі стали обживатися на Мальті. Отут варто сказати, що «новий дім» не занадто відповідав сподіванням лицарів, тому що єдине добре укріплене місце – столиця Мдіна – було розташоване вдалині від морського берега, тому не було добре захищеного порту, де можна було б розташувати флот. Тому резиденція Ордену розташувалася в місті Біргу (нині – Вітторіоза), що знаходиться у Великій Гавані. З метою підвищення обороноздатності була відновлена стара фортеця і перейменована у форт Св. Анджело, а також був побудований форт Св. Ельмо. І не дарма – турки також не гаяли час, бо у 1547-м й 1551-м роках вони зробили два набіги на архіпелаг, під час другого в рабство було звернено все населення Гозо, майже 7000 чоловік. У тому ж 51-м році турки захопили Тріполі, ще одну резиденцію лицарів. Одним словом, «вітер носив бурю», і в 1565 році супостат наніс свій останній удар.

У лицарів було три основних ворожих табори – Константинополь в особі Сулеймана Чудового, пірат Драгут із Тріполі й алжирський проводир Хассан. І от настав час, коли вони об'єдналися й стрункими рядами попрямували до берегів Мальти. Готуйтеся, зараз мова йтиме про подію, що дотепер резонує в голові кожного мальтійця, немов усі битви Великої Вітчизняної вкупі з Бородіно в голові російського обивателя. Це – Велика облога. 18 травня 1565 року проти Мальти було виставлено 48 тисяч кращих бійців. Ціль одна – завоювати архіпелаг, після чого рушити далі – у південну Європу через Сицилію та Італію. З боку остров'ян загарбникам протистояло трохи більше 8000 чоловік. Одні джерела стверджують, що Магістр Жан Парізо де ля Валетт резонно порахував, що вступати в бій безглуздо, занадто велика чисельна перевага з боку ворога, тому було вирішено розмістити гарнізони в укріплених фортецях – Мдіна, Св.Ельмо, дві фортеці в Біргу й Сенглєє і Цитадель у Гозо – і готуватися до оборони. Згідно з іншими даними – усе почалося із шаленої битви в районі міста Марсашлокк. У кожному разі, самою знаковою подією стала облога форту Св. Ельмо, що впав, простоявши 31 день. Потім були атаковані прилеглі міста...

Але тим часом, із Сицилії поспішала допомога. Спершу гарнізон в 700 солдатів, що прибув 29 червня, а потім – 9000 чоловік. Виснажені турки відступили, так Мальта врятувала Європу від агресії. Пафосно, але що поробиш, так воно насправді і було...

Тепер власне час згадати про сьогоднішню столицю держави – місто Валлетта. Багато книг говорять, що воно було зведено відразу після облоги на честь Великої перемоги. Це не зовсім так. Ідея якось облаштувати пагорб Шеберрас (Sceberras) з'явилася у лицарів задовго до облоги, але попередники магістра Ла-Валетта лише теоретично обґрунтовували необхідність нового міста-фортеці, і тільки він у 1557 році почав робити перші кроки – запросив відомих інженерів для розробки проекту. Турецьке вторгнення призупинило ці дії, однак після перемоги роботи відновилися.

Перший камінь було урочисто закладено 28 березня 1566 року. Місто назвали на честь свого засновника –Ла-Валлетта – однак він не дожив до завершення будівництва, магістр помер у 1568 році, а резиденція лицарів перенесли з Біргу на нове місце тільки у 1571-му році.

Взагалі, цей період вважається розквітом Мальти. Багатство й популярність лицарів робили свою справу – знову розквітла торгівля, корінні жителі переймали навички нових поселенців і їхніх слуг. Постійне будівництво оборонних споруд поступово звело практично нанівець загрозу піратських набігів, з'явилася можливість жити поза укріпленими зонами. Орден заохочував місцеве ремісництво, почало розвиватися бавовництво. У 1769 році був заснований Мальтійський університет. Саме лицарі принесли на Мальту яскраві свята – Фести, які дотепер є частиною національного колориту, прикрасою островів.

Однак наприкінці XVIII століття справи погіршилися – скарбниця спорожніла, обітниці були порушені, слава Ордену сходила нанівець. Місцеве населення почало висловлювати невдоволення перебуванням лицарів і тими податками, які ті збирали з мальтійців. За заступництво над Мальтою вже суперничали Англія й Росія, коли у 1798 році острова зайняв Наполеон. 11 червня лицарі здалися без опору, нова влада скасувала рабство й інквізицію, закрила університет, розграбувала церкви й палаци. На Мальті було залишено генерал-губернатора, цивільного комісара і гарнізон у 4000 чоловік. Однак це тривало недовго, повстання, що почалося у Мдіні 2 вересня 1798 року, швидко поширилося на всю територію островів, французам довелося ховатися за стінами Валлетти, де їх тримали в облозі 18 місяців. На допомогу прийшли сицилійці, британці та росіяни, але кораблі адмірала Нельсона блокували порти, так що французьке підкріплення не могло пристати до берега. Загалом, 5 вересня 1800 року французи капітулювали.

Мальтийцы попросилися під крило Англії під час протистояння із французами, Англія пішла на зустріч і направила сюди управляючого Олександра Болла, однак після капітуляції більше не була зацікавлена у збереженні за собою цих територій. Відповідно до Ам’єнської угоди 1802 року Мальту вирішено було повернути Ордену Іоаннітів, однак місцеві жителі активно цьому протистояли, і, хоча їх мало хто слухав, згодом ідея згасла сама собою, а англійці стали відкривати для себе горезвісне стратегічне значення архіпелагу.

У 1814 році за Паризькою згодою Мальта остаточно відійшла до Британії «де юре». Острів цікавив англійців, у першу чергу, як військово-морська база. Вони побудували доки, що стоять по і досьогодні – місцеве населення одержало роботу. Під час Кримської війни 1854-56 років на острів направлялися поранені й звідси ж ішли війська. З постійним розвитком торговельного судноплавства зростала й значимість Мальти, особливо на це вплинуло відкриття Суецького каналу в 1869 році. Пароплави почали витісняти вітрильні судна – Мальта відразу зарекомендувала себе як важливий пункт поповнення запасів вугілля.

З давніх давен корінне населення мало власні владні структури на острові, однак англійці не бачили в цьому особливої доцільності. У 1811 році вони по суті скасували місцеву раду, а замість неї був призначений цивільний уряд, а до 1813-му й військова комендатура. Британці свідомо ініціювали хвилю еміграції – мальтійц потягнулися в Єгипет і країни Магріба. Крім того, Об'єднане Королівство приклало багато зусиль, щоб розірвати вікові зв'язки з Сицилією – звідти перестали завозити зерно, усі товари стали надходити переважно з самої Англії, навіть єпископи Мальти були відділені від епископатe Палермо (безумовно, не без участі Папи). Острівна спільнота почала розколюватися за мовною ознакою – інтелігенція старої італійської «закваски» зі зневагою ставилася до нової проанглійської формації мальтійців. Незабаром мовне питання переросло в конфронтацію, не вщухали суперечки про те, якою з мов викладати в школах – італійською чи англійською. І отут англійці згадали про мальтійську мову й стали заохочувати її поширення, щоб хоч у такий спосіб відсунути італійську на другий план.

Але після Першої Світової війни, коли Мальта в черговий раз виснажилася й зубожіла через різке безробіття серед колишніх портових робітників, «верхівка» місцевого суспільства перейнялася проблемою влади. Були скликані Національні Збори, метою яких було встановлення нової Конституції. Безлад 1919 року, коли четверо повстанців було вбито солдатами, ще більше прискорив процес, і в 1921 році Конституція була прийнята. Крім того, був створений місцевий незалежний уряд, що вирішував усі внутрішні справи Мальти, а Британія відала обороною, зовнішніми зв'язками й імміграцією.

Закономірно, що розкол у суспільстві відбився на розкладі політичних сил. Три основні сили являли собою Націоналістична партія, що виражала інтереси проіталійськи налаштованих мальтійців (італійська мова, італійська культура, католицька церква – от їхні орієнтири), прихильники «англійського шляху» – Конституційна партія (англійська й мальтійська мови, британська культура) і Лейбористи – новачки в мальтійській політиці.

Неважко здогадатися, хто виявився при владі – пробританці. Неважко здогадатися, чим це закінчилося – церква, що підтримувала «італійців», вступила із владою у відкриту конфронтацію. Нові безладдя привели до скасування виборів, а в 1930 році знову була припинена дія Конституції. Щоправда ненадовго. Чергові вибори закінчуються переконливою перемогою проіталійських сил і церкви, але англійці знову скасовують Конституцію й, стомившись від цього протистояння встановлюють пряме колоніальне правління. Вони постановляють, що відтепер державними мовами є мальтійська і англійська, а італійська повністю перестає використатися будь-де на державному рівні. Ця постанова діє донині.

Суспільство тільки-тільки почало обурюватися, як гримнула Друга Світова, і внутрішній розкол був підкріплений зовнішніми обставинами – Англія й Італія виявилися по різні сторони барикад. Активістів проіталійської партії висилають із країни, а інші просто замовкають.

Не хочеться описувати усі біди і незгоди, яких зазнала Мальта під час цієї війни, тому що мальтійці свято переконані у тому, що їм довелося витерпіти більше ніж іншим. Варто тільки згадати, що вороги навіть не окуповували Мальту, обмежившись масованими авіанальотами. У 1942 році король Георгій VI удостоїв народ острова-фортеці Георгіївського хреста, зображення якого дотепер красується в лівому верхньому куті мальтійського прапора.

У самий розпал війни англійці пообіцяли відновити незалежний уряд, що й зробили після її завершення. Страшна розруха, безробіття підсилили профспілковий рух і привели в 1947 році до влади лейбористів. До речі, жінки вперше одержали право голосу. Політичні засланці стали повертатися на батьківщину, а місцеві жителі влилися в нову хвилю еміграції – напевно, наймасовішу в історії Мальти. В основному, люди їхали до Автралії, де на сьогоднішній день чисельність мальтійців не поступається, властиво, чисельності населення самої Мальти.

Націоналістична партія, що до війни відстоювала інтереси проіталійськи налаштованих прошарків суспільства, стала усе більше потурати англійцям, а Конституційна партія саморозпустилася. Політичну свистопляску продовжили Лейбористи, які то просилися приєднатися до Великобританії, то наполегливо вимагали незалежності.

У підсумку було вирішено ініціювати переговорний процес із Англією про незалежність. У 1964 році представники партій з'їхалися в Лондон на конференцію, присвячену цьому питанню. У результаті чергової суперечки лейбористи відкликали своїх людей, а Націоналісти, що очолювали в той час уряд, досягли визнання Мальти незалежною державою. Країна одержала статус домініону в складі Британської співдружності. Незалежність була підтверджена референдумом. 21 вересня англійська королева стала королевою Мальти. У тому ж 1964 році Мальта стала членом ООН й Європейського співтовариства.

Але лейбористи не могли заспокоїтися, що їхнім суперникам дісталися всі лаври й вони зробили наступні логічні кроки. У 1970-і роки в часи прем'єрства їхнього лідера Домініка Мінтоффа Мальта була проголошена республікою, був заснований номінальний пост Президента, а до кінця десятиліття острова покинули британські військово-морські сили.

Кінець 70-х й 80-і роки XX сторіччя стали роками конфронтації. Лейбористський уряд відкрито будував комуністичне суспільство на гроші СРСР, поліцейські порядки й зневага до прав людини переросли в боротьбу з церквою, чого глибоко християнське населення вже ніяк не могло зрозуміти. Однак, слабка електоральна підтримка не заважала перебуванню лейбористів при владі – підтасовки на виборах стали нормою. На початку 80-х розкол у суспільстві досяг неймовірного за мальтійськими мірками розмаху – люди перестали вітатися один з одним на вулиці. І прем'єр Домінік Мінтофф дав зрозуміти, що час лейбористам піти, то чи не краще піти з пошаною, ніж стати жертвою нападу чи розправи. Він призначив своїм спадкоємцем слабкого політика – Кармену Міфсуда Боннічі, а сам відійшов від справ у парламент. Варто сказати, що Мальта, незважаючи на введення поста президента, залишилася парламентською республікою, так що зміна лідера партії автоматично стала зміною прем'єра.

Наступні вибори в 1987 році привели до перемоги націоналістів на чолі з Едді Фенеком Адамі. На «залишках колишньої розкоші» і політичному ентузіазмі Мальта подолала рубіж десятиліть і ввійшла у 90-і процвітаючою країною, але потім економічна ситуація стала різко погіршуватися – радянські кредити припинилися, мінеральні ресурси на Мальті відсутні, великого виробництва, за винятком доків, немає. Так що уряд зробив наголос на туризмі, вступі до ЄС і новій податковій політиці – націоналісти ввели 15% ПДВ (податок на додану вартість). Ідея вступу в Євросоюз була різко розкритикована лейбористами, які справедливо вважають це загрозою для мальтійських робітників (тому що згідно чинного законодавства на Мальті не можуть працювати іноземці) і мальтійської держави (тому що за правилами ЄС держвласність повинна бути демонополізована й приватизована, а в крихітній країні практично всі галузі монополізовані державою – від зв'язку та енергетики до аеропортів і банків). До виборів 1996 року невдоволення податковою політикою в суспільстві досягло свого апогею. Лейбористи заявили, що у випадку перемоги скасують ПДВ, і це була розумна заява – їх фінансово підтримали багато бізнесменів. У підсумку вони перемогли на виборах, але перевага була незначною – одне місце в парламенті.

Новий прем'єр Альфред Сант справді скасував нещасливий податок, але замість нього ввів два нових, тому що країна інакше просто не могла наповнювати свій бюджет. Крім цього була відкликана заява з ЄС, а також виросли комунальні платежі, загалом, суспільство в черговий раз розчарувалося у новій владі. Через два роки, у 1998-му, новий уряд поховав не хто інший, як батько всіх лейбористів – Домінік Мінтофф. У результаті обговорення проекту Коттонера, висунутого Сантом, він підтримав націоналістів, які заперечували проти цього. Сант, що раніше заявив, що якщо проект не пройде, він буде розцінювати це як недовіру уряду, був змушений дотримати слова й оголосити дострокові вибори. Націоналісти перемогли з розривом в 4 голоси, а Мальта в ті вересневі дні 1998 року просто стояла на вухах від радості.

Націоналісти знову ввели ПДВ, але не скасували лейбористських надбавок. Знову захотіли в ЄС, і під цим соусом уже розпродали половину державної власності – від одного із двох основних банків (Mid-Med Bank) до єдиного в країні аеропорту. На цьому історія переходить у сьогоднішню реальність